Що робити з олігархами?

На зміну олігархічним “договорнякам”, що останні двадцять років визначають темп життя України в політиці та економіці, має прийти новий суспільний договір

Договір на базі консенсусу: олігархи мають перетворитись на соціально відповідальний великий бізнес, а держава – нарешті стати безстороннім «сторожем» порядку та суспільного блага.  

Симптом, а не причина

Відповідно до даних Київського міжнародного інституту соціології, наведених Юлією Мостовою та Сергієм Рахманіним у їх резонансній недавній статті про причини міграції з України, 42% опитаних вважає олігархів головним гальмом у розвитку України. І це перше місце в рейтингу, вище за будь-який орган державної влади.

Звісно, критики можуть списувати таку високу цифру на вкорінену в народі нелюбов до бізнесменів чи небажання усвідомити, що бюрократична зарегульованість цілих галузей державою може бути більшим злом, ніж приватна ініціатива. До того ж, мовляв, багаті люди є у всіх країнах і спроби їх «ліквідації як класу», як навчила нас того історія, не принесли більшості якихось суттєвих дивідендів.

Так, звісно, можна в чомусь погодитись, що економічна нерівність є природною ознакою кожного суспільства. Однак беззаконня та безправ’я такими не є.

Олігархічна  система в економіці, безумовно, мало сприяє реальному зростанню, адже найуспішнішими в ній є бізнес-моделі, прибуток в яких закладається не завдяки модернізації та підвищення конкурентноздатності, а через зміну інституційних правил підконтрольними політиками задля створення привілейованого становища для конкретно визначених бенефіціарів, яке і гарантуватиме їм прибуток. Також олігархат погіршує якість політики як такої, гальмуючи розвиток по-справжньому незалежних медіа та повноцінно функціонуючих партій.

Однак олігархи – не причина хвороби, а лише її симптом. Основна проблема полягає у нездатності держави забезпечити прозорі правила гри в економіці, які б могли збалансувати інтереси різних суспільних прошарків та сприяти наростанню економічного благополуччя усієї країни.

Олігархи – це поняття, що не стосується ні самого розміру статків, як такого, ні навіть здатності впливати на політику, в тій чи інший формі економічні інтереси впливають на політику всюди. Основна особливість пострадянських олігархів, що вирізняє їх від аналогічних прошарків економічних еліт в інших країнах, – це незахищеність прав їх власності, яка вимушує постійно користатись механізмами політичного впливу задля збереження набутих статків. Таким чином, олігархи є продуктом насамперед невизначеності правового поля та слабкості держави у безсторонньому забезпеченні правил гри.

Рецепти змін

Як можна вирішити проблему олігархату в Україні?

Це питання достатньо комплексне, тому простої відповіді тут немає,  і бути не може.

В США свого часу, у кінці ХІХ ст. була подібна ситуація із втручанням в політику нових магнатів, яких називали «баронами-розбійниками». Але в Америці поступово вирішили цю проблему.

Ось основні складові американської історії успіху.

1) Розділення політичних та адміністративних посад.

Перше сторіччя існування США в політичному житті країни домінувала так звана система «поділу здобичі» (spoils system), або система патронажу. Вона передбачала надання посад та привілеїв прихильникам політичної партії чи кандидата в президенти, що перемогли.  Це розглядалось як подяка за докладені під час виборів зусилля і зберегти їх прихильність і прагнення працювати на політичну силу після виборів.  

Першим законодавчим актом, націленим на демонтаж системи патронажу, став так званий Закон Пендлтона 1883 р. Він повністю реформував систему державної служби, зокрема, запровадив конкурсний відбір на державні посади, заборонив чиновникам використовувати службове становище в політичних цілях, а також мати інші джерела доходу. Основним критерієм відбору став професіоналізм, а не приналежність до партії більшості чи дружні зв’язки із впливовими людьми в державних структурах.  

Висновком цієї зміни є те, що без створення висококваліфікованого прошарку державних службовців-технократів можливості держав у наведенні та підтримці порядку в економічних стосунках завжди будуть обмежені.

2) Антимонопольне законодавство та активний  діяльний президент.

Відомий Закон Шермана, перший в світі антимонопольний закон, було прийнято в 1890 році. Важливу роль в його імплементації відігравали президентські адміністрації, які позивалися проти основних порушників у Верховному Суді. За часів адміністрації президента Теодора Рузвельта уряд судився у 44 монопольних справах, найскандальнішою з яких став успішний для нього процес 1906 р. проти корпорації Джона Рокфеллера «Standard Oil». Теодор Рузвельт увійшов до історії США як борець із баронами-розбійниками та фактично особою, яка обмежила їх неформальний вплив на американську політичну систему.

Даний приклад показує, що без достатньої політичної волі будь-яке законодавство не дасть очікуваного ефекту – повинні бути політики, для яких усі принципи не зводяться до особистої вигоди.

3) Міністр в тюрмі та сильна судова система.

Наступний етап боротьби з корупцією, пов’язаною з великим бізнесом, відбувся в часи  президентства Уоррена Гардінґа у 1920-х. Він виграв вибори завдяки підтримці так званої «банди Огайо», групи корумпованих політиків і бізнесменів з однойменного штату, яким потім щедро роздавав високі державні посади. Великий корупційний скандал часів його адміністрації був пов’язаний із незаконною передачею у приватну власність нафтового родовища. Серед бенефіціарів цієї угоди були й міністри кабінету. У підсумку колишній міністр внутрішніх справ з адміністрації Гардінґа та бізнесмен-хабародавець були ув’язнені на рік і півроку відповідно та сплатили великі штрафи. Це був перший випадок ув’язнення міністра в США.

Цей кейс демонструє важливість незалежної і ефективної судової системи для позбавлення залежності від олігархату, яка забезпечить  невідворотність покарання за корупційні правопорушення.

4) Легалізація лобізму та парламентський контроль.

У 1946 було прийнято закон про лобізм. Все почалося із протистояння двох груп інтересів в Конгресі навколо щодо питань розвитку гідроелектроенергетики. У результаті група конгресменів ініціювала розслідування лобістської діяльності ряду корпорацій та запропонувала резолюцію про введення обов’язкової реєстрації лобістів та підзвітність їхньої діяльності, яка пізніше була прийнята. З того часу в США фактично лобізм був легалізований, однак це, по-перше, зробило його прозорим і підзвітним, наклавши чіткі обмеження на таку діяльність та встановивши досить жорсткі санкції за порушення цих обмежень.

Суворі нормативні обмеження змусили лобістські компанії та лобістів пропонувати більш підготовлені та обґрунтовані проекти рішень, для розробки яких часто залучаються think tanks. Таким чином, сучасний лобізм у США є ще й ефективним інструментом залучення інтелектуалів та академіків до розробки державної політики.  

Даний кейс дозволяє зробити висновок: зменшення впливу олігархів на політику завдяки забезпечення функціонування легальних каналів зв’язку із зацікавленими групами. Також цей приклад демонструє важливу роль парламентського контролю, адже закон про лобізм був ініційований саме «знизу» рядовими небайдужими конгресменами.

5) Від магнатів до філантропів.

Однак найважливішим аспектом рецепту зміни має стати трансформація у свідомості самих олігархів – вони мають зрозуміти свою відповідальність перед суспільством та потребу легітимувати свої статки в ньому, роблячи щось для всіх.

Колишні американські індустріальні магнати стали філантропами.  Досягнувши безпрецедентного успіху, вони раптом усвідомили, що задоволенням  життям не вимірюється бізнес-успіхами, а розвиваючи соціальну інфраструктуру, можна ставити перед собою не менш амбітні завдання, ніж у великому бізнесі. Філантропія стала модною як стиль життя і як обов’язкова складова по справжньому успішного бізнесмена.

В той час як до джентльменських наборів пострадянських олігархів переважно входять футбольні клуби, на які вони, в часи свого процвітання не жаліють коштів, для колишній «баронів-розбійників» подібним «обов’язковим» добровільним  жестом стало засновувати університети – Чиказький (Джон Рокфеллер), Стенфордський (Ліланд Стенфорд), Вандербільдтський університет в Нешвіллі (Корнеліус Вандербільдт). Якщо в кінці XIX ст. для здобуття найкращої освіти американцям доводилось їздити вчитися в Європу, то вже в ХХ ст. ситуація змінилась на протилежну, і важливу роль у цьому зіграли якраз новозасновані університети.

Ендрю Карнегі, який став найвідомішим філантропом з-поміж американських магнатів свого покоління, профінансував відкриття майже трьох тисяч публічних бібліотек в 47 американських штатах, Великобританії, Новій Зеландії та Австралії, давав кошти на ряд  освітніх проектів. Сумарно Карнегі пожертвував $350 млн. В еквівалентів до наших часів ця сума становить понад $76 млрд., що тільки трохи менше, ніж статки Уоррена Баффета, третього номера у списку найбагатших людей світу від видання «Forbes».

Це сприйняття соціальної відповідальності бізнесу стало традицією,  що вкорінена в свідомість  багатьох наших сучасників – від Білла Гейтса  та Джорджа Сороса до Ілона Маска.

Як бачимо, американські реформи відбувались протягом 70  років. У нас нема стільки часу, однак, і це може стати нашою найвагомішою перевагою. Спираючись на аналогічний досвід інших країн, ми можемо здійснювати стрибки, розвиваючись значно динамічніше, ніж свого часу розвивались вони.

Адже багато елементів цієї системи в нас уже є. В 2015 році був прийнятий новий закон про державну службу, що запровадив систему конкурсів майже на всі державні посади. Було запущено нового енергетичного регулятора, скоро запрацює Вищий антикорупційний суд. Попри відсутності законодавства про лобізм рівень залучення групових інтересів саме з боку громадськості значно виріс, і часто такі громадські активісти навіть ставали драйверами у прийнятті багатьох реформ.

 

Розсудливий вибір

Те, що успіх в антикорупційній реформі все ще не є настільки реальним, як того хотілося б, змушує нас пригадати, що найважливіша складова рецепту  – це політична воля до зміни існуючих стосунків між владою та найбагатшими бізнесменами в країні.

Однак і тут, з волею, не варто переборщити. Повторна націоналізація чи тотальна конфіскація не є виходом із ситуації, що склалася, адже в нашому контексті ці заходи можуть виступати  радше інструментами чергового «переділу», а не встановлення реальної справедливості. Досвід  двох громадянських революцій 2004 та 2014 років яскраво показав, що зміна облич без кардинальної змін правил не дає бажаного ефекту. Ми вже отримали можливість спостерігати за тим, як імплементація реформ часто зводились до зміни «смотрящих» за галузями.  Тому «розкуркулення» одних олігархів не знищує систему, адже замість них з’являються нові – відрубуючи голови змієві, можна з жахом помітити, що замість однієї зрубаної виростає дві нових.

Тому, як на мене, відповідь на питання, що робити з олігархами, проста: олігархи мають стати нормальним великим бізнесом: з гарантованими майновими правами, однак грати за цивілізованими правилами. Таку трансформацію може забезпечити лише стабільність політичного режиму в країні, коли економічні правила не мінятимуться в залежності від імені президента. Це дозволить великому бізнесу перейти до більш довгострокових стратегій свого розвитку. Однак і олігархи, як ніхто інший, мають бути зацікавлені в цьому, адже ця зміна може бути забезпеченою лише двостороннім рухом як з боку держави, так і з боку зацікавлених груп.

Звісно, якщо говорити про олігархів, ніхто не схоче починати грати за новими правилами першим. За відсутності правил, достеменних знань про наміри іншого та навіть довіри, стратегія вичікування та продовження гри за неписаними вовчими законами – найраціональніше рішення. За потреби, справедливість можна знайти і в лондонських судах. Однак вже сам факт того, що українські олігархи часто з’ясовують свої суперечки в іноземних судах, яскраво демонструє, що навіть вони в підсумку програють від ситуації продовження тотальної невизначеності, хоч завдяки їй  вони  і стали свого часу економічною елітою України. Так більше тривати не може.

Новий суспільний договір

Бо в цьому і є вся суть проблеми олігархів – брак у них по-справжньому спільного інтересу. Адже метою всіх «договорняків» є лише можливість для них безболісно чубитись між собою, по можливості розподіляючи сфери впливу. Але це не спільний інтерес, а лише мінімальний поріг їхнього виживання як багатих і впливових людей.

Тому, пропонуючи новий суспільний договір на основі консенсусу, варто розрізняти поняття «консенсус» та «договорняк». Консенсус – це компроміс осіб зі спільним баченням, що відштовхуються від певних принципів. «Договорняк» – це змова з метою уникнення згубних для всіх конфліктів, вимушене перемир’я. Договорняк ніколи не буває довгостроковим, адже як тільки мінімально змінюються обставини, одна сторона намагається «кинути» іншу. Консенсус, навпаки, може закладати основу для довгострокових політичних режимів.

Гадаю, що справжнього консенсусу між  олігархами боятися не варто, адже їхній спільний інтерес ніколи не буде бізнесовим. У них занадто різноманітні конкретні інтереси, щоб колись повністю в усіх перетнутись. Предметом їх консенсусу може бути лише універсальна гарантія певних речей (недоторканість прав власності) в обмін на певні поступки з їхнього боку (втрата медійних та адміністративних  механізмів впливу). І тільки за умов попереднього консенсусу між олігархами  буде можливим символічне укладення ними нового суспільного договору з державою.

І олігархи рано чи пізно мають поступитись своїми політичними привілеями – для суспільного блага, але, як би це парадоксально не звучало, одночасно і у власних інтересах.

Поясню це на прикладі відомої «трагедії общин» Гарета Хардіна. Вчений проілюстрував її на банальному прикладі – громадському пасовищі, де випасають корів. В інтересах кожного пастуха випасати не одну корову, а дві чи більше, адже це сприятиме збільшенню його прибутків. Однак, якщо корів на полі пастиметься занадто багато, то воно виснажиться. І кожен із таких орієнтованих на прибуток аграріїв не отримає взагалі нічого, ба навіть більше, зазнає суттєвих збитків. Таким чином, абсолютно раціонально дії на індивідуальному рівні призводять до катастрофи на рівні колективному. І олігархам варто про це задуматись. Бо саме через це  колективні правила поведінки такі важливі, бо без них програють всі.

Тож часу на стагнацію у цієї країни більше немає. Україна – наш спільний дім і в успішності цього проекту зацікавлені всі. Тому саме заради цієї мети наші політичні та економічні еліти мають досягати нових компромісів, що працюватимуть на зміни заради стабільного майбутнього, а не укладати «договорняки», що консервуватимуть теперішнє.

Оригінал

Вікторія Войціцька

telegram
БУДЬТЕ В КУРСІ ГОЛОВНОГО, ПІДПИШІТЬСЯ НА НАШ КАНАЛ: T.ME/SAMOPOMICH

object(WP_Term)#7208 (16) { ["term_id"]=> int(1) ["name"]=> string(12) "Новини" ["slug"]=> string(4) "news" ["term_group"]=> int(0) ["term_taxonomy_id"]=> int(1) ["taxonomy"]=> string(8) "category" ["description"]=> string(0) "" ["parent"]=> int(0) ["count"]=> int(2983) ["filter"]=> string(3) "raw" ["cat_ID"]=> int(1) ["category_count"]=> int(2983) ["category_description"]=> string(0) "" ["cat_name"]=> string(12) "Новини" ["category_nicename"]=> string(4) "news" ["category_parent"]=> int(0) } object(WP_Term)#7207 (16) { ["term_id"]=> int(133) ["name"]=> string(12) "Статті" ["slug"]=> string(9) "analytics" ["term_group"]=> int(0) ["term_taxonomy_id"]=> int(133) ["taxonomy"]=> string(8) "category" ["description"]=> string(0) "" ["parent"]=> int(1) ["count"]=> int(294) ["filter"]=> string(3) "raw" ["cat_ID"]=> int(133) ["category_count"]=> int(294) ["category_description"]=> string(0) "" ["cat_name"]=> string(12) "Статті" ["category_nicename"]=> string(9) "analytics" ["category_parent"]=> int(1) }
Статті