Приватизація зі широко заплющеними очима
voitsitska voitsitska

Слово «приватизація» за роки незалежності стало символічним. Комусь воно асоціюватиметься із відкриттям нових можливостей, комусь – із відчуттям зради та несправедливості. Однак, як би ми не ставилися до окремих речей, є дії, яких аж ніяк не уникнути.

Сам собою закон про приватизацію – це крок вперед. Cьогодні держава є власником трьох з половиною тисяч підприємств. Більшість із них є невеликими активами, що не несуть ніякої стратегічної цінності. Окрім цього, нам часто повторюють, що державний сектор економіки є збитковим, адже апріорі держава є поганим власником. Не просто збитковим, а ще й надзвичайно корупційним. За даними НАБУ, зараз ведеться розслідування про корупційні правопорушення у державному секторі на суму 20 млрд грн.

Тому, впевнено крокуючи вперед, варто не робити це із широко заплющеними очима, ігноруючи можливі недоліки у конкретних планах реалізації благих намірів.

Граблі минулого

Саме тому ідея нової масштабної приватизації має викликати декілька застережень, насамперед з огляду на вже наявний попередній досвід.

По-перше, внаслідок ганебних «прихватизацій» в незалежній Україні і утворився окремий прошарок олігархів, які за безцінь скупили підприємства, матеріально-технічна база яких часто формувалась десятилітніми зусиллями та коштами мільйонів людей, які в результаті залишилися ні з чим.

По-друге, побоювання виправдані, адже приватизуючи об’єкти, держава не дає гарантій захисту інтересів простих громадян. Енергетичний регулятор приймає рішення, що дозволяють збагачуватись на завищених тарифах на електроенергію. Антимонопольний комітет не помічає монополії Фірташа на ринку газорозподілу чи монополії Ахметова у тепловій генерації.

Варто окремо зупинитися на прикладі облгазів. Ці державні газорозподільні підприємства були успішно приватизовані. І що ми тепер маємо? Під час моєї недавньої поїздки на Чернігівщину я зустрічалася із багатьма людьми і почула від них безліч скарг. Одна з найпоширеніших – про те, що пересічні люди, які живуть в приватних будинках в містечках чи селах, отримують платіжки із заборгованістю з якимось нереальним обсягом начебто спожитого газу, якого вони фізично не могли спожити. За несплату їм погрожують відключити газ, і в результаті, приїжджають і реально відключають. А захистити їх права фактично нікому.

Вітчизняна енергетика чудово демонструє, як невдала приватизація шкодить не тільки державі, але й конкретним пересічним людям. Тому ми маємо враховувати гіркі уроки періоду нашої Незалежності і не наступати знову на ті ж граблі.

Welcome to Ukraine?

По-перше, нам потрібно більше грошей в державну скарбницю (до прикладу, у 2017 році від приватизацій планувалося отримати 17 мільярдів грн, з яких реально надійде лише близько 5 млрд).

По-друге, нам потрібно залучити інвестиції в модернізацію та розвиток конкретних підприємств, на яких працюють наші громадяни. Але, як свідчить досвід наших приватизованих облгазів та обленерго, вітчизняні олігархи, що стали їх власниками, вкладати власні кошти в розвиток інфраструктури не поспішають. Тому в цьому плані критично важливим є залучення саме іноземного інвестора. А от тільки з реальним, а не декларативним виконанням цього завдання у теперішньому варіанті законопроекту можуть виникнути проблеми.

Насамперед законопроект потребує доопрацювання в частині унеможливлення будь-якої участі у приватизації покупців, які мають непрозору структуру власності, а саме бенефіціарні власники яких не розкриті на 100%. Це ж стосується також і тих, які мають стосунок до країни-агресора чи походять із офшорних юрисдикцій.

Є й інші нюанси. За чинною версією закону, місцева влада позбавлена можливості самостійно проводити приватизацію комунального майна. Комунальне майно – це майно громади. Саме вона має повне право визначати засади і час приватизації, кошти від якої, безумовно, мають надходити у місцеві бюджети.

Не менш підозрілою є і норма щодо можливості Кабміну обирати на власний розсуд доцільність чи недоцільність використання послуг міжнародних компаній-радників з приватизації великих об’єктів. Функція таких іноземних консультантів, що мають мати не менше десяти років міжнародного досвіду, полягає в тому, щоб допомогти нам врахувати колишні помилки, зробити процес більш прозорим і, можливо, розширити коло потенційних інвесторів. Однак, як бачимо, автори законопроекту про приватизацію не виключають можливості вибіркового застосування їх послуг.

Досить показовою була ситуація з цьогорічним раундом приватизації. Держава продавала пакети акцій кількох обленерго, і аукціони були заплановані на липень – саме на період літніх відпусток, коли працівники західних компаній, як правило, їдуть відпочивати. А в нас, буквально, якраз розпал роботи.

Тому основне завдання приватизації – не просто надати додаткові надходження в Державний бюджет та залучити інвестиції в конкретні об’єкти, але й продемонструвати всьому суспільству, що наша держава здатна організовувати і проводити такі процеси цивілізовано.

Мислити реально

Проте, якщо «мала приватизація» є необхідною, то з приватизацією великих об’єктів варто бути обережними. Тим більше, і так багато з них за будь-яких обставин залишаться у власності держави, як, наприклад, атомні електростанції. Можливо, якщо говорити дуже теоретично, то держава і є назагал неефективним власником. Принаймні, більш неефективним, ніж приватний бізнес. Однак в сучасному українському контексті держава просто зобов’язана СТАТИ ефективним власником. І для цього є багато інструментів – використання електронних закупівельних систем на кшталт Prozorro, пошук ефективних менеджерів, відстоювання інтересів держави в судах у справах щодо боргових зобов’язань державних підприємств.

Приватизація завжди хороша на папері, але в реальності призводить до дуже суперечливих наслідків. Для того, щоб дійсно якісно її провести, нам треба намагатися бачити речі такими, як вони є. Так, приватизація – це не завжди біле, а державна власність – не завжди чорне. Але і побоювання іноземного інвестора та захист інтересів великої «національної буржуазії» не завжди є дією в національних інтересах.

Тому варто розплющити очі: не боятися неминучої приватизації, але і не літати в своїх рожевих мріях про те, що всі інвестори «хороші». Не всі. Але для цього й існує конкуренція, для якої ми щонайменше законодавчо не маємо створювати жодних перепон.

Вікторія Войціцька
object(WP_Term)#5219 (16) { ["term_id"]=> int(1) ["name"]=> string(12) "Новини" ["slug"]=> string(4) "news" ["term_group"]=> int(0) ["term_taxonomy_id"]=> int(1) ["taxonomy"]=> string(8) "category" ["description"]=> string(0) "" ["parent"]=> int(0) ["count"]=> int(2322) ["filter"]=> string(3) "raw" ["cat_ID"]=> int(1) ["category_count"]=> int(2322) ["category_description"]=> string(0) "" ["cat_name"]=> string(12) "Новини" ["category_nicename"]=> string(4) "news" ["category_parent"]=> int(0) } object(WP_Term)#5218 (16) { ["term_id"]=> int(133) ["name"]=> string(12) "Статті" ["slug"]=> string(9) "analytics" ["term_group"]=> int(0) ["term_taxonomy_id"]=> int(133) ["taxonomy"]=> string(8) "category" ["description"]=> string(0) "" ["parent"]=> int(1) ["count"]=> int(189) ["filter"]=> string(3) "raw" ["cat_ID"]=> int(133) ["category_count"]=> int(189) ["category_description"]=> string(0) "" ["cat_name"]=> string(12) "Статті" ["category_nicename"]=> string(9) "analytics" ["category_parent"]=> int(1) }
Статті