Навіщо уряди проводять приватизацію державних підприємств

Приватизація в Україні – це швидше мінне поле, а не поле можливостей. Зараз на це мінне поле з розбігу стрибає Уряд Володимира Гройсмана. Стрибає під час війни, спричиненою війною економічної кризи, в умовах відсутності інструментів захисту власності, з гнітючим інвестиційним кліматом.

Роздержавлення власності є елементом становлення ринкової інфраструктури.

Вважається, що приватний власник (особливо, так званий інституційний інвестор для великих підприємств) ефективніше залучить інвестиції, нові технології і практики виробництва.

Він краще налагодить ділові зв’язки, що у підсумку призведе до розширення виробництва та збільшення бюджетних надходжень від приватизованого підприємства. Врешті, приватизація держпідприємств – це джерело доходів бюджету. Але це теорія. Що показує українська практика?

Коли державні вугільні холдинги і теплову генерацію оптом скуповує Ринат Ахметов і потім через тісну співпрацю з друзями найвищих посадових осіб встановлює драконівські тарифи на електроенергію для споживачів – це ніяк не схоже на становлення ринкової інфраструктури.

Коли олігархи скуповують облгази і обленерго і все, що там запроваджують з нових практик, – це значить по новому “пилити” інвестпрограми і ще більш творчо підходити до “обгрунтування” розмірів технологічних втрат і витрат на десятки мільярди гривень.

Коли на піку вартості державний Одеський припортовий коштує 2-3 мільярди доларів, а потім через кілька років “хазяйнування” державних менеджерів під різноманітними “кришами” його не знають, як продати і за десяту частину цієї суми – це зовсім на ілюстрація ефективності планування приватизації.

10 травня 2018 року Уряд Гройсмана ухвалив рішення приватизувати 26 великих державних підприємства. На початку червня підконтрольний Кабміну Фонд державного майна опублікував свої накази, якими формально дав старт відповідним процедурам щодо приватизації.

Визнаємо, очікування від травневого рішення Кабміну далекі від оптимізму. Що найгірше, крім суто економічних ризиків “великої приватизації”, офіційну оцінку яких дуже хотілося б бачити, наявні ризики стратегічного характеру щодо ряду об’єктів. На одному з них слід зупинитися детальніше.

Мова йде про харківський “Турбоатом”.

Що таке “Турбоатом” сьогодні? Це виручка у 2,4 млрд грн за 2017 рік. Це річний прибуток у понад 700 млн грн. Це платежі до бюджету у розмірі більше 1 млрд грн на рік. Підприємство увійшло до ТОП-100 найбільших платників податків в країні.

Чи багато у Держави активів, які стабільно генерують наскільки значний грошовий потік? Ще більше питань виникає до урядовців, якщо проаналізувати номенклатуру виробництва Харківського промислового гіганта.

“Турбоатом” комплексно виробляє унікальне енергетичне обладнання, яке забезпечує роботу найбільших енергогенеруючих об’єктів у світі. Це турбіни, конденсатори, комплекти енергообладнання, інші спеціалізовані енергетичні системи.

Лише впродовж минулого року обладнання “Турбоатому” було поставлено для модернізації Запорізької, Рівненської та Южно-Української АЕС, цілого ряду наших ТЕС та ГЕС.

Як відомо, наші АЕС належать Державі, а тому співпрацю з підконтрольним Державі ж “Турбоатомом” українські атомники впевнено називають вигідною і комфортною.

Важко собі уявити, хто б міг замінити “Турбоатом” у процесах модернізації національної енергетики. І як би ця модернізація виглядала, якби харківське підприємство не продовжувало безперебійно працювати, з року в рік нарощуючи виробництво.

Це як раз той випадок, коли слова “підприємство має стратегічне значення для економіки та безпеки держави” мають під собою тверде підґрунтя.

Більше третини продукції “Турбоатом” експортує. У 2017 році підприємство забезпечило своїм обладнанням модернізацію АЕС “Пакш” (Угорщина), АЕС РАПП та “Кайга” (Індія), ГЕС в Казахстані, Афганістані, Аргентині, Грузії, Таджикистані.

Цікаво, що технологічна унікальність “Турбоатому” має під собою, з одного боку, цілком логічне пояснення, а з іншого – елемент навіть певної випадковості.

Старі вовки-атомщики розказують, що на зорі радянського атомного машинобудування не було визначено однозначно, які з двох категорій турбіни мають працювати на атомних енергоблоках – швидкохідні чи тихохідні.

Лопатки тихохідної турбіни рухаються трохи повільніше, тому для досягнення певної потужності потрібні пропорційно більші розміри турбіни. Це спричиняє більшу її вартість, більші витрати на супутнє устаткування, приміщення і т.д.

Лопатки швидкохідної турбіни рухаються швидше, тому сама турбіна може бути, наприклад, на третину меншою, ніж тихохідна, коштувати дешевше і потребувати менше супутніх капітальних витрат.

Проте експлуатаційна практика у 80-х – 90-х роках показала, що швидкохідні турбіни швидше зношуються, і їхня менша вартість цілком нівелюється збитками від простоїв і ремонтів.

В результаті, тихохідні турбіни мають сьогодні пріоритет для виробників ядерних реакторів порівняно з швидкохідними.

Так от, елемент випадковості полягає в тому, що під час планування локалізації потужностей з виробництва двох видів турбін ще у сивій совдеповській давнині швидкохідні вирішили виробляти у Ленінграді, а тихохідні – у Харкові.

В результаті російський холдинг “Силові машини”, який сьогодні володіє російськими потужностями з виробництва швидкохідних турбін, має значні труднощі з реалізацією своєї продукції навіть в умовах запланованого РФ запуску кількох десятків нових реакторів.

Натомість росіяни вже понад десять років шукають спосіб налагодити поставки саме тихохідних турбін для своїх реакторів. Наприкінці 2000-х “Росатом” намагався створити спільне підприємство з французьким “Альстомом”. Потім частка французів перейшла “Дженерал Електрик”.

Незважаючи на це, налагодити виробництво тихохідних турбін, яке б забезпечувало ядерну експансію Росії, ані в “Росатома”, ані в “Силових машин” не вийшло.

Наразі Росія стоїть перед цілком реальною перспективою десятиліттями нести додаткові виробничі та поствиробничі витрати, пов’язані з відсутністю достатньої кількості тихохідних турбін для п’яти-шести десятків нових ядерних реакторів, які вона планує побудувати в себе і за кордоном до 2030-го року.

Враховуючи все це, навіть дитина може зробити висновок, кому найбільше потрібен “Турбоатом” зі своїми ексклюзивними виробничими можливостями. І “Росатом”, і “Силові машини”, очевидно, готові здійснити будь-які офіційні і неофіційні витрати, щоб заволодіти харківським підприємством.

Питання в тому, чи правильні висновки зробить Уряд України?

Ми проаналізували слова Володимира Гройсмана про приватизацію стратегічних підприємств. Відзначимо, що судячи за словами, більшого захисника державної форми власності на такі гіганти, як “Турбоатом”, схоже, годі віднайти. Дивіться самі.

9 листопада 2017 року, виступ на засіданні Верховної Ради. Цитуємо Володимира Борисовича за стенограмою:

“…[що] стосується стратегічних підприємств. Ніхто і ніколи не збирається продавати стратегічних підприємств – це наше багатство, і ми маємо там побудувати якісне, ефективне управління і забезпечити прибутки цим компаніям, які будуть сплачені в бюджет.”

10 травня 2018 року, засідання Уряду:

“…Наше завдання – конкурентно продати те, що не є стратегічним для України. Стратегічні компанії залишаться у власності держави, а все інше має знайти ефективних власників…”

18 травня 2018 року, знову Верховна Рада у відповідь на моє пряме запитання щодо “Турбоатому”:

“Турбоатом – унікальне підприємство, яке не може бути приватизовано … Прекрасне підприємство, стратегічне, важливе, працююче, супер… є намір уряду наступний…, у нас є тільки єдина мета: 51 відсоток залишити в власності держави. Це означає, що буде державна компанія. І, можливо, на 20-25 відсотків залучити міжнародного партнера зі світовим ім’ям”

Якщо хтось хоче кинути в Гройсмана і його соратників камінь в Інтернеті за популістичні і стратегічно непрораховані кроки в економічній політиці, говорять про “Вінницьку школу економіки”.

Якщо Володимир Борисович регулярно повідомляє про недоцільність і неприпустимість виведення з держвласності “Турбоатому”, а потім раптом ФДМУ на підставі розпорядження Кабміну починає процедуру продажу 75,2% акцій Харківського підприємства, то, такі акробатичні етюди в повітрі можуть бути підвладні лише “Вінницькій школі політики”.

Дивитися мільйонам громадян в очі, говорити одне, а за спиною починати провертати мільярдні операції з активами, до яких ласі наші північно-східні сусіди, це просто сором.

Вважаємо, що політика в Україні має бути чесною і професійною. Тому наша пропозиція проста – виключити “Турбоатом” з переліку підприємств, що мають бути приватизовані і, очевидно, втрачені Україною назавжди.

І зберегти це джерело відносної результативності в держсекторі для нинішнього і майбутніх поколінь українців.

Вікторія Войціцька

Оригінал

 

telegram
БУДЬТЕ В КУРСІ ГОЛОВНОГО, ПІДПИШІТЬСЯ НА НАШ КАНАЛ: T.ME/SAMOPOMICH

object(WP_Term)#8287 (16) { ["term_id"]=> int(1) ["name"]=> string(12) "Новини" ["slug"]=> string(4) "news" ["term_group"]=> int(0) ["term_taxonomy_id"]=> int(1) ["taxonomy"]=> string(8) "category" ["description"]=> string(0) "" ["parent"]=> int(0) ["count"]=> int(3396) ["filter"]=> string(3) "raw" ["cat_ID"]=> int(1) ["category_count"]=> int(3396) ["category_description"]=> string(0) "" ["cat_name"]=> string(12) "Новини" ["category_nicename"]=> string(4) "news" ["category_parent"]=> int(0) }
Новини