Чому необхідно відкрити реанімації – блог Олени Сотник для Новое Время
13096242_10207911827146460_7622448103805371848_n 13096242_10207911827146460_7622448103805371848_n

Діти повинні мати можливість контролювати лікування батьків, жінки повинні отримати доступ до чоловіків і навпаки.
В кінці минулого року реанімація могла відняти життя у моєї улюбленої людини. Ось так: ще вчора він проводив мене в аеропорт, а вже сьогодні я стою під закритими дверима реанімаційного відділення Олександрівської лікарні, а заспаний лікар байдужим голосом повідомляє мені, що мій чоловік в комі і ніхто не може дати прогнозів. Ще через 30 хвилин через двері мені передали список – від “кірки до кірки” списаний листок з назвами ліків, які мені потрібно було купити. Я так і не отримала відповіді до того часу: вийде мій чоловік з коми чи ні, і взагалі, чого очікувати і на що сподіватися.

Пізніше стало зрозуміло: на що завгодно, тільки не на вітчизняну медицину. У мого чоловіка стався інсульт. Крововилив у мозок – один з тих діагнозів, який забирає життя сотень тисяч наших людей, або, як мінімум, назавжди змінює їх життя.

Ті страшні дні багато змінили в моєму житті, відкрили очі на справжнє і показали, що важливо, а що другорядне. Розкрили байдужість і подарували співчуття, підтримку і співучасть. А ще досвід перебування в українській реанімації.

Перша особливість – вона абсолютно закрита для близьких. За гроші чи по знайомству можуть зробити виняток (чомусь тоді санітарні умови раптом відходять на другий план), але дуже ненадовго, а в основному день рідних хворого починається і закінчується під дверима відділення.

В моїй голові досі живе образ тендітної молодої жінки, з якою ми пліч-о-пліч провели три найважчих дні в моєму житті. У мене їх було три, а у неї на той момент – більше 40: її чоловік впав у кому після операції через причини, які їй так і не повідомили. Все, що вона могла робити: приходити щоранку, брати список ліків, передавати їжу і сподіватися, що медсестра або лікар скажуть трохи більше, ніж: “Без змін!”. Потім вона сідала поруч зі мною на лавку, і так з ранку до пізнього вечора ми могли сидіти в незрозумілій надії на зміни або шанс хоч на хвилину отримати доступ до коханої людини, потримати за руку і сказати, що ти поруч і дуже її любиш, що все обов’язково буде добре. Але ні, наша “прогресивна” система медицини не надає такого шансу.

Офіційна версія: санітарні норми, загроза зараження і тому подібна нісенітниця. Тільки от чомусь в Ізраїлі мене вже через три хвилини після операції допустили до чоловіка, я всю ніч сиділа біля нього і тримала за руку в післяопераційній реанімації, а потім ще 14 днів жила з ним у відділенні інтенсивної терапії. І за ці дні ніхто жодного разу не заїкнувся, що так не можна і це загроза. І, як виявилося, київський період реанімації він не пам’ятає взагалі, хоча і приходив до тями. Перше, що він пам’ятає після інсульту – це мене поруч з ним у палаті.

Коли чоловіка виписували, я запитала у лікаря, з чим пов’язана така різниця між відкритістю реанімацій в Україні і в Ізраїлі, а він мені відповів просто і коротко: “Вашим лікарям вигідно зберігати цей радянський атавізм: за ним вони ховають непрофесіоналізм та бездіяльність”.

І це правда. Подумайте: якби реанімації були відкриті, рідні змогли б контролювати прийом ліків, їх обсяг, санітарні умови і догляд за хворим, хід лікування та всі інші умови знаходження в реанімації. Ви купуєте ліки за списком і не знаєте, чи отримав ваш родич їх в повному обсязі, ви передаєте для нього їжу і не знаєте, чим його погодували в обід, ви даєте медсестрі гроші, щоб вона була уважніше, і не знаєте, чи отримав ваш родич додатковий догляд. Ви нічого не знаєте.

Я пам’ятаю ту страшну ніч, коли завдяки величезній кількості наших друзів отримала можливість відвезти чоловіка за кордон і вирвати з лап цього кошмару. Я тоді зайшла за ним в палату і остовпіла: вісім важких хворих в одній кімнаті, нудотний запах медикаментів, сечі й калу, з вентиляції – одне вікно, і, як мені здалося, одна медсестра на всіх. У чоловіка катетер в голові, і не дивно, що лікар мені прогнозувала менінгіт через 2-3 дні – в таких умовах загроза інфікування була кожну секунду. Але не у всіх є така кількість друзів, і далеко не всі можуть забрати рідних в іншу країну на лікування.

Після того, як я пройшла через це випробування, для мене питанням честі стало відкриття реанімацій. І не тільки для дітей, для всіх: діти повинні мати можливість доглядати і контролювати лікування батьків, жінки повинні отримати доступ до чоловіків і навпаки, щоб дати турботу і любов, які часто є ключовим фактором для одужання.

Мені страшно уявити горе батьків, які знають, що за стіною помирає їх хвора дитина. Мені страшно уявити страх і безсилля дитини, якій здається, що її кинули. Мені страшно уявити, скільки молодих здорових людей опустили руки і перестали боротися тільки тому, що в найважливіший момент не було поруч близької людини, яка взяла б за цю опущену руку і сказала: «Я тебе люблю, борись, у нас все вийде!».

Відкриття реанімацій вирішить не тільки проблему турботи і моральної підтримки хворих. Одночасно ми закриємо ще два глобальних питання: корупції та недбалого ставлення. Жодних необґрунтованих списків ліків в незрозумілій кількості. Гарантія дотримання режиму та лікування. Увага до хворих і санітарних умов. Саме тому я стала ініціатором закріплення в законі права на допуск близьких в реанімації. Вірю, що цю зміну підтримає вся Україна.

Я нікому не бажаю пережити ті страшні секунди невідання і безсилля, які переживала я, і які переживають зараз сотні тисяч інших людей, близькі яких знаходяться в реанімаціях. Замок і двері не повинні заважати бути поруч з рідними у важкі моменти боротьби за життя – це логічний принцип гуманності і цивілізованого підходу в сотні країн світу.

Джерело

Олена Сотник
object(WP_Term)#4603 (16) { ["term_id"]=> int(1) ["name"]=> string(12) "Новини" ["slug"]=> string(4) "news" ["term_group"]=> int(0) ["term_taxonomy_id"]=> int(1) ["taxonomy"]=> string(8) "category" ["description"]=> string(0) "" ["parent"]=> int(0) ["count"]=> int(1830) ["filter"]=> string(3) "raw" ["cat_ID"]=> int(1) ["category_count"]=> int(1830) ["category_description"]=> string(0) "" ["cat_name"]=> string(12) "Новини" ["category_nicename"]=> string(4) "news" ["category_parent"]=> int(0) } object(WP_Term)#4604 (16) { ["term_id"]=> int(133) ["name"]=> string(12) "Статті" ["slug"]=> string(9) "analytics" ["term_group"]=> int(0) ["term_taxonomy_id"]=> int(133) ["taxonomy"]=> string(8) "category" ["description"]=> string(0) "" ["parent"]=> int(1) ["count"]=> int(121) ["filter"]=> string(3) "raw" ["cat_ID"]=> int(133) ["category_count"]=> int(121) ["category_description"]=> string(0) "" ["cat_name"]=> string(12) "Статті" ["category_nicename"]=> string(9) "analytics" ["category_parent"]=> int(1) }
Статті